СТАТТІ, ПУБЛІКАЦІЇ, ЛЕКЦІЇ

 Всі публікації   Рубрики   “Історія”


Тури вимерли у XVII столітті. Спроби відтворити цих тварин закінчилися нічим

3 липня 2006 р. | Автор/джерело: Богдан ЗАВІТІЙ, «Газета по-українськи»
 25759

Своїми розмірами дикий бик тур перевершував домашнього. Як подають давні описи, у довжину він сягав трьох метрів, у висоту — майже два, важив же від 800 кг до тонни. Шерсть тур мав чорно-брунатну. Уздовж лінії хребта завжди проходило світле пасмо, а на голові була рудувата кучерява гривка.

Найбільше ж очевидців вражали роги: великі, розлогі, ліроподібно вигнуті, вони сягали майже 80 см завдовжки.

Водилися тури переважно в мішаних лісах, особливо полюбляли вологі й заболочені місцини. Археологи знайшли рештки турів на київській Оболоні. Первісно ж тури жили й у лісостепах, нерідко заходили в степи.

Пишуть, що стадом турів верховодила стара туриця. Бички-доростки збивалися в окремі стада. Старі ж бики були більше самітниками.

Пересічна тривалість життя тура становила років із 15. За умови, звісно, що його ніхто не вполював і в шлюбних герцях він щороку виходив переможцем.

Сім-вісім тисяч років тому люди взялися за одомашнення турів. Уся велика рогата худоба походить від них. В околицях Умані, скажімо, ще в XIX столітті, коли гнали волів до води, говорили, що йдуть ”напувати турів”.

Відколи людина навчилася полювати, тур лишався особливо бажаною здобиччю. Хоч уполювати його було справою нелегкою. І настільки, що це прирівнювалося до військових подвигів. А м’ясом одного тура можна було нагодувати цілу князівську дружину.

Особливо любили влаштовувати виправи на тура особи монаршої крові. Великі князі київські полювали на диких биків у чернігівських лісах. Володимир Мономах у своєму ”Поучанії дітям” не поминув згадати: ”Тура мя два метала на розіх і с конем...” Справді, розлючений звір на рогах міг підняти вершника з конем. Припускають, що жоден хижак не становив загрози дорослому турові.

Полювання скорочували поголів’я турів. Та справжнім стихійним лихом для цих тварин стало винищення лісів задля збільшення оброблюваної землі. Якщо в ранньому Середньовіччі ліси вкривали 3/4 території Західної Європи, то в пізньому цей показник знизився в кілька разів. Турам просто забракло місця під сонцем.

Найдовше дикі бики втрималися у Польщі. На зламі XVI–XVII століть вони лишилися тут тільки в одній місцевості — Якторовській пущі, за 60 км на захід від Варшави.

Останні стада турів потрапили під пильну увагу королівських адміністраторів: протягом 70 років було проведено десять ревізій. На початку XVI століття в околицях пущі оселили спеціальних королівських ловчих, що мали пильнувати турів і ліс, у якому ті водилися. А місцеві селяни зобов’язані були збирати сіно з довколишніх лук і возити його до пущі, аби взимку підгодовувати стадо.

Попри таку опіку, кількість тварин неухильно зменшувалася. Імовірною причиною почасти було браконьєрство, а частково недуги, що їх переносила свійська худоба, яка іноді заходила глибоко в ліс і парувалася зі своїми прародичами.

1557 року під Якторовом було ще 50 турів. Рівно через чотири десятиліття король Сигізмунд ІІІ Ваза видав цілковиту заборону полювати на цих тварин. У місцях, ”де тури бувають”, не дозволялося вирубувати ліс, випасати худобу або косити сіно. Навіть щоб проїхати через Якторовську пущу, треба було мати спеціальний дозвіл. Тим не менше, на початку XVII століття в пущі залишилося лише чотири тури — одна туриця й три бики. Вони так і не дочекалися потомства. 1630 року, відвідавши Якторово, королівський ревізор занотував: ”Написано у минулій люстрації, що була туриця одна, але тепер піддані цього села сказали, що здохла роки тому три”. Неважко вирахувати: коли загинула остання туриця, надворі був рік 1627-й.

З плином часу про тура стали забувати навіть у тих краях, де він водився найдовше.

На заході Європи тура плутали із зубром, а на сході по ньому залишилися лише спомини в давніх піснях, звичаях, а також назвах сіл, рік та урочищ. Села Тур, Тур’ї Ремети, Турички, Туропин, Туровичі, містечко Турійськ, річка Турія — усе, що позостало на нашій землі від грізного дикого бика, який кілька сотень років господарював у прадавніх диких пущах.

Здавалось би, на цьому можна було б поставити крапку в історії тура. Але у 20–30-х роках минулого століття вона набула несподіваного продовження. У Німеччині тоді якраз панувала мода на все расово чисте. Двоє братів, Хайнц і Люц Геки, палкі прихильники нацизму, взялися за відтворення турів. У зоопарках Мюнхена та Берліна вони почали схрещувати ті породи великої рогатої худоби, які, на думку братів, зберегли найбільше рис дикого бика. Однак ані розміру тура, ані величини його рогів — що їх так яскраво змальовано в давніх описах — досягнути не вдалося.

У науковому світі поставилися доволі скептично до цих експериментів. Виведену Геками породу в ліпшому разі називають ”новий тур”, частіше ж просто та невибагливо: ”корова Гека”. Сьогодні побачити її можна в деяких європейських заповідниках. У Франції, приміром, існує навіть ”Ферма турів”, де розводять цих тварин і показують наївним відвідувачам. Чому наївним? Бо справжні тури вже давно вимерли.

 Повна версія


 Facebook
 Коментарі