СТАТТІ, ПУБЛІКАЦІЇ, ЛЕКЦІЇ

 Всі публікації   Рубрики   “Інший погляд”


Іловайський рахунок

21 серпня 2015 р. | Автор/джерело: Дмитро Крапивенко, Український тиждень
 15466

Ще досить тривалий час урочистості до Дня Незалежності матимуть відчутний жалобний відтінок. Роковини Іловайського… котла? розгрому? поразки? трагедії? (остаточне визначення ще, мабуть, шукатимуть) довго даватимуться взнаки.

Пішли в наступ, а опинилися на мінських переговорах, за одним столом із терористами — так можна говорити про тих, хто очолював країну влітку 2014-го.

Власне, вони ж очолюють і зараз. І знову готують скромніший, ніж торік, але парад. Не треба бути президентським спічрайтером, щоб передбачити: у святковій промові верховного головнокомандувача будуть слова про те, що ми маємо військо не таке, як рік тому, а сильніше, краще підготоване і т. ін. У більшовиків для порівняльної бази був 1913-й рік, у команди Януковича «папєрєднікі», у нинішніх, мабуть, стане 2014-й, який силами різних піарників і політтехнологів поставатиме як чорна лиха доба кривавого безладу, порівняно з якою всі наші нинішні проблеми не такі вже й проблеми. Зручно, чи не так?

Власне, якби не було Іловайська, котел утворився б деінде. Ключове питання в тому, чи наважилася б Росія на повноцінне застосування своєї регулярної армії на Донбасі. З її ресурсами це геть нескладно. Чи готові до такого сценарію наші військові? Сьогодні краще, ніж рік тому, і це однозначно позитивний тренд. Але хто сказав, що снаряд двічі падає в одну воронку?

І політики, і генерали люблять повторювати, що тепер у нас «не те» військо, яке відступало з-під Іловайська чи від російського кордону. Чимала частка правди в цьому є, і заперечувати якісні зміни в армії контрпродуктивно. Але хіба не «торішні» бійці влітку 2014-го перейшли в наступ по всьому Донбасу? Не вони тримали в облозі Слов’янськ, не вони звільнили Маріуполь, Щастя, Сєверодонецьк, Дебальцеве, Дзержинськ, не вони тримали Донецький і Луганський аеропорти, Савур-могилу, ходили рейдами у глибокий ворожий тил? Якщо почитати сьогоднішні ген­штабівські звіти, то виявиться, що українські вояки на таке навряд чи спроможні, бо вони в масі своїй малодисципліновані, безвідповідальні, схильні до паніки, а добровольці, хоч і добре мотивовані, але погано навчені. Командування давало чіткі й правильні накази, а на місцях їх не виконували чи робили це із запізненням, звідси і трагедія — так пояснюють сьогодні генерали тогочасні події. І це теж зручно. Бо напівправда завжди зручна. Дезертирство було?

Так Іловайськ не був на той момент єдиною гарячою точкою фронту? Так. Наші війська відходили від Савур-могили; на півночі, в районі Луганська, йшли бойові дії не меншого масштабу, також із регулярними російськими військами — цей важливий епізод війни проминув якось малопоміченим, але в тій битві були задіяні значні сили, і це теж важливий аргумент. Дезорганізація була? Так. Про неї казали не раз, командири встановлювали взаємодію на місцях як могли. Але й тут у армійських генералів завжди є козир у рукаві: добровольці — це МВС, а ми який стосунок маємо до нього? У міліцейських генералів є чим бити: наші підрозділи йшли на зачистку, а нарвалися на укріпрайони, штурмувати які мають армійці, бо в них є відповідна техніка. Міжвідомчими переливаннями можна викрутитись із будь-якої складної ситуації. Зрештою, російські війська торік зайшли на Донбас? Так, і в чималій кількості, оточення без них не відбулося б. Тож хто винен? Путін! А така відповідь іще зручніша.

Затягувати до абсурду і спускати на гальмах будь-які резонансні справи — фірмовий почерк українських «органів». У розслідуванні розстрілів на Майдані кінці ховають у воду, щодо Іловайська теж обіцяють обійтися без «сакральних жертв». Так вийшло. Справді, раптовий і масований удар російських військ сплутав усі карти, генерали в нас аж ніяк не Мюрати й не Неї, жертви могли бути й більші. Але… Чи володіли в Києві інформацією про ситуацію в Іловайську від перших днів? Просто зобов’язані були володіти. Їм навіть нагадували пікетами, що хлопців з оточення треба витягувати. Оточення «не визнавали», як «не визнаватимуть» його за півроку й під Дебальцевим. Готували парад із технікою (!), вчили пафосні промови про нашу перемогу. Як це по-радянськи — котел котлом, а урочистості мають бути, не треба «псувати свято», коли за ту ж таки незалежність гинуть батальйони… Пам’ятаєте першотравневу демонстрацію в Києві 1986 року, на п’ятий день після Чорнобильської аварії? Висновків досі не зроблено. Нехай горять БТР на Донбасі, аби в Києві парадні порядки не порушувались.

За Іловайськ усі заплатили високу ціну. Агресори зазнали чималих утрат і зупинилися приблизно на тих рубежах, де фронт залишається й донині; російських десантників, що «заблукали» в донецьких степах, побачив увесь світ. Про український рахунок годі й казати: 366 загиблих, 429 поранених, 128 полонених, 158 зниклих безвісти — це тільки офіційні дані. І це зовсім не всі втрати. Ті, хто приймав парад 24 серпня 2014 року, невдовзі вимушені були піти на переговори з терористами, підписувати якісь принизливі папірці про припинення вогню й вибори на окупованих територіях. Ціною Іловайська стало «перемир’я», яке де-юре діє до сьогодні з релоудом у лютому цього року. «Перемир’я» з одного боку, тобто на користь сепаратистів і Кремля. А наша нова, «не та, що рік тому», армія веде лише оборонні бої, і то з постійною оглядкою як не на Київ, то на ОБСЄ. Іловайськ якось не надто сколихнув світову спільноту, яка відразу схопилася за мінські угоди, котрим «немає альтернатив», як за чарівну паличку, що нібито має принести мир для Донбасу.

В інформаційному сенсі Іловайськ обростатиме дедалі загадковішими деталями й версіями, працюватимуть російська пропаганда й українські чутки-плітки. Ми ще почуємо чимало вигадливих історій про те, «чим же насправді був Іловайськ і хто за ним стояв», але то вже радше із серії політичної езотерики. Думати, що з роками ці події дістануть об’єктивнішу оцінку, було б наївно. Адже важливо те, хто її надаватиме. Якщо вже зараз розслідування набуває ознак марудної бюрократичної процедури, це означає, що на офіційному рівні все визначено: великі погони з плечей не полетять. А що така трагедія не може повторитися, політики й воєнальники переконані: по-перше, є мінські домовленості, по-друге, у нас же нова, «не та» армія. Тільки на чолі її досі ті самі генерали, що й у 2014-му.

 Повна версія


 ДО ТЕМИ:

 Facebook
 Коментарі