СТАТТІ, ПУБЛІКАЦІЇ, ЛЕКЦІЇ

 Всі публікації   Рубрики   “Інший погляд”


Краще вже як у Придністров’ї

8 жовтня 2015 р. | Автор/джерело: Михайло Басараб, Український тиждень
 11299

Про ухвалені 2 жовтня в Парижі рішення було відомо заздалегідь, тому вони не стали сенсацією.

У Єлисейському палаці обговорювали так званий план П’єра Мореля або якийсь подібний до нього документ, що передбачає механізм реалізації п. 9 «Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод» про проведення місцевих виборів на окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

Схоже було, що «нормандська четвірка» зібралася лише для того, аби побачити одне одного. По завершенні перемовин на обличчях учасників читалися невимушеність і задоволення. На відміну від напруженої лютневої зустрічі в столиці Білорусі в Парижі все відбулося значно легше. Хтось із чотирьох отримав те, що хотів. А хтось – те, з чим заздалегідь змирився. Західні друзі послідовно прагнуть переконати себе й усіх довкола, що збройне протистояння на Донбасі — внутрішня проблема України. Вони будь-що намагаються нашвидкуруч запхнути в тісну коробку внутрішнього конфлікту масштабну й незамасковану агресію ззовні. Саме тому місцеві вибори на окупованих територіях за українським законодавством мають для них принципове значення. Так-сяк реалізована й визнана ОБСЄ електоральна кампанія в цих районах дасть західним партнерам підстави вітати імітацію легітимного повернення до України контрольованих російським агресором територій із їхніми проблемами, ватажками, особливими порядками й норовом. Друзі з Європи поспішають, бо перекваліфікація безладів на Донбасі у внутрішні українські проблеми дасть змогу зняти санкції з Росії й знову сісти з кремлівським лідером за один обідній стіл. Дедалі частіше складається враження, що західним політикам дуже зручно пояснювати «втомою від України» свій справжній стан — «переляк перед Путіним».

Російські танки й гармати замовкли на Донбасі невипадково. Це повинно насторожувати, а не заспокоювати. Сьогодні ініціатива в руках Путіна, адже окрім українського він відкриває новий дипломатичний фронт у Сирії із зухвалим застосуванням збройних сил та початком самостійної воєнної операції. Тож тимчасова деескалація протистояння на Сході України є не вимушеним, а добровільним кроком російського президента. Періодично застосовуючи силову дипломатію, Путін остаточно загнав Україну та її західних партнерів у коридор абсурдних і протиправних вимог Мінська-2, зокрема змусивши Київ узяти на себе відповідальність за проведення й наслідки місцевих виборів на непідконтрольній території. Тому 2 жовтня він спускався з ґанку резиденції Франсуа Олланда з виглядом і поставою природно впевненої та врівноваженої людини.

Усміхнений за ним прямував і Петро Порошенко. Як з’ясувалося згодом, він радів із того, що у виборах на окупованій території братимуть участь українські партії, нашим ЗМІ дозволять висвітлювати перебіг кампанії, а втікачі з Донбасу матимуть змогу проголосувати в будь-якій точці України. І це все, на чому наполягав наш президент. Що ж, «великий здобуток», годі й казати.

У ті самі дні прояснився і ступінь усвідомлення проблеми у фракції Блоку Петра Порошенка. Знайомий народний депутат, людина з великим політичним та довколаполітичним досвідом, сказав мені: «Головне, щоб у нас була змога поїхати до окупованих територій спостерігачами на місцеві вибори». На моє заперечення, а чи є сенс спостерігати за перегонами, на яких без порушень і відповідно до українського законодавства місцевими депутатами, а потім і парламентаріями оберуть амністованих терористів, почув відповідь, що з ними треба якось жити і краще так, аніж чергове Придністров’я чи Абхазія. Несподівано для свого візаві я зауважив, що нам заготовлено значно гірший сценарій.

Попри все, Кремль здатен учитися на своїх помилках. Утворивши квазідержави Придністров’я, Абхазію, Південну Осетію, московська експансіоністська машина на тривалий термін відібрала в Молдови та Грузії частини території, але не підселила їм своїх квартирантів з особливим статусом. Кишинів і Тбілісі по можливості самостійно облаштовують внутрішній побут, вибудовують комунікації з ЄС і НАТО, а невизнані республіки потребують постійної уваги та підтримки Росії. У випадку з Україною ніхто не планує створювати ще дві невизнані республіки. Все значно прямолінійніше. «ДНР» і «ЛНР» завбачливо створювались як засіб, через який до української політичної системи в офіційному статусі, а швидше за все, й з особливими правами інтегрують маріонеток Москви. Окрім того, Київ навантажать відбудовою умисно зруйнованої донбаської промислової агломерації. Зважаючи на нинішні зовнішньополітичні обставини та стан української правлячої верхівки, придністровський чи абхазький сценарії були б значно привабливіші, аніж те, до чого нас ведуть.

Оптимістам, котрі вважають, що ми маємо задовольняти всілякі примхи Путіна, щоб виграти ще зовсім трохи часу, і чекати, як Росія от-от обвалиться під тягарем санкцій, варто нагадати, що поспіх із виборами на окупованих територіях якраз і спрямований на те, щоб отримати привід скасувати значну частину санкцій. Президент Франції заявляє про це публічно.

Наполегливий нахаба Путін заскочив західних прагматиків у період побутових клопотів і пошуку нових сенсів. У стані незібраності вони пішли за ним на повідку. Тож гібридною виявилася не лише російська агресія, а й західна дипломатія та наша оборона. Часом ситуація нагадує божевільню, коли притомні люди називають білим явно чорне. Днями член правління Української Гельсінської спілки переконував мене, що Захід самовіддано бореться з Путіним економічними санкціями. Після того як правозахисник назвав часткові економічні обмеження адекватною карою за злочини проти людяності, я запропонував завершити розмову.

Не варто шукати розв’язок для серйозних проблем, коли у світі панує карикатурна дипломатія. Коли так, то окупований Донбас треба помістити в якісну вакуумну упаковку, відкласти вбік на небезпечну відстань й зачекати, доки дорослі дядьки перестануть корчити гримаси.

 Повна версія


 ДО ТЕМИ:

 Facebook
 Коментарі

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Rambler's Top100