СТАТТІ, ПУБЛІКАЦІЇ, ЛЕКЦІЇ

 Всі публікації   Рубрики   “Інший погляд”


Кримський злам: аналітичні нотатки щодо стенограми РНБО 28 лютого 2014 року

24 лютого 2016 р. | Автор/джерело: В'ячеслав Ільченко, UA.info
 13783

Публікація стенограми засідання РНБО, яке відбулося 28 лютого 2014 р. спричинило нову хвилю суспільного резонансу навколо початку військової агресії РФ проти України. Знову постало питання: чи була можливість дати відсіч агресорові і не дозволити окупувати Крим? Не обійшлося, на жаль, без політичних спекуляцій.

Передмова

Цей матеріал є моєю особистою спробою систематизації всіх подій, які відбувались під час "дивної війни" (саме так, я думаю, її назвуть історики через сто років) у Криму. Оскільки готувалася вона як оком змигнути, цілком можливо, що чогось я не врахував, чи щось забув згадати. Хоча саме в той час я вів детальну хронологію подій і практично всі необхідні факти та посилання мав напохваті. Також я намагався якомога більш повно дати відповіді на найбільш поширені запитання, які виникають у будь-кого, хто цікавиться цими подіями.

Також я би просив читачів не лише читати власне текст, а й зазирати в посилання: як правило, вони містять додаткову інформацію, яка не влізла в і так довгу статтю. Всі вони пронумеровані, і зібрані в єдиний блок в кінці, щоб не перевантажувати і так складний текст.
Висновки я рекомендую також робити самостійно. Всі елементи складанки завжди є у відкритому доступі, їх треба лише знайти і скласти.

Короткий аналіз стенограми засідання 28 лютого 2014-го

Перш за все правильно уявіть собі, що таке РНБО. Це особливий колегіальний орган, який створено для напрацьовування стратегічних рішень, які стосуються національної безпеки в усіх сферах української держави, в тому числі військових. Існує окремий закон, який регламентує його діяльність [2]. Персональний склад цього органу одноосібно призначає президент (ст. 6). У даному випадку це був виконувач ообов’язкыв президента О. Турчинов, який 28 лютого 2014 р. указом №173/2014 затвердив перелік членів РНБО [3].

Станом на 28 лютого 2014 р. склад РНБО мав такий вигляд: 1) О. В. Турчинов; 2) А. Б. Аваков; 3) В. І. Гвоздь; 4) А. Б. Дещиця; 5) С. І. Кубів.; 6) О. І. Махніцький; 7) В. О. Наливайченко; 8) А. В. Парубій; 9) П. Д. Петренко; 10) І. Й. Тенюх; 11) О. В. Шлапак; 12) В. Г. Ярема; 13) А. П. Яценюк.

Лише ці 13 чоловік мали право на голосування під час ухвалення рішень РНБО. Більше ніхто. Ст. 9 п. 2 Закону про РНБО недвозначно вказує, що всі члени РНБО голосують особисто, а делегування обов’язків іншим не допускається. Згідно зі стенограмою [1., с. 34] під час голосування за введення воєнного стану голосував тільки Турчинов, решта або утримались, або голосували проти – що в даному випадку є рівноцінним. Отже, весь склад РНБО за винятком Турчинова, несе політичну відповідальність за прийняте тоді рішення.

Тимошенко таку відповідальність нести не може, оскільки вона була присутня лише як запрошена гостя (відповідно ст. 9, п. 4) і, очевидно, не могла ні голосувати, ні навіть мати дорадчий голос. Вона лише висловила свою, безумовно, обґрунтовану думку відносно ситуації, що склалась. Члени РНБО мали вибір: згодитись, чи не згодитись, і свій вибір вони робили цілком свідомо – опираючись не лише на слова Тимошенко, а й на слова Наливайченка (с. 5-8), Авакова (с. 8-9), Тенюха (с. 10-12) і Яценюка (с. 13-15). Оскільки ключові члени РНБО явно висловили свою думку, твердження, мовляв, Юля всіх залякала – просто не витримує критики. Отже, рішення було прийнято цілком незалежно, і з достатньою аргументацією.

Крім того, це було далеко не єдине засідання РНБО за період "дивної війни". Такі ж засідання були 1 березня 2014 р. (на ньому було приведено в стан готовності ЗСУ) [4], 11 березня 2014 р. (на ньому було ухвалене рішення про мобілізацію і створена Національна Гвардія) [5] і 24 березня 2014 р. (на ньому було прийнято рішення вивести українські війська із Криму) [6].

На всіх цих засіданнях Тимошенко присутня не була. Регламенту щодо внесення питань на розгляд РНБО не існує. На будь-яке із вищезгаданих засідань могло бути винесене питання про активну протидію, введення військ і воєнного стану на всій території України. Однак таке питання, очевидно, не виносилось. Або виносилось, але голосувалося так саме негативно, як і за присутності Тимошенко – що остаточно виключає її як фактор впливу і покладає повну політичну відповідальність на всіх тодішніх членів РНБО.

Крім того, позиція самого Турчинова демонструє двоїстість. Ось особистий виступ Турчинова, де він фактично повторює доводи Юлії Тимошенко (аж до аналогій із абхазьким сценарієм), датований 28 лютого 2014 р. [7]. Те саме Турчинов повторив 12 березня 2014 р. в інтерв’ю Agence France-Presse [8], на цей раз акцентувавши на тому, що Росія готова нанести удар зі Сходу, коли Україна розпочне операцію в Криму. 13 березня він дає інтерв’ю, в якому навіть детально пояснює, чому українські солдати не застосовують зброю [9]. Однак 19 березня він ставить ультиматум і заявляє про якісь заходи технічного і технологічного характеру [10]. Але вже 3 квітня знову повертається до "ненасильницької" стратегії, і навіть... посилається на прецедент "першого пострілу" в Грузії [11].

Таким чином, Олександр Турчинов сам фактично дезавуював своє голосування 28 лютого 2014 р., а отже, теж несе повну політичну відповідальність за прийняте рішення. Єдине реалістичне виправдання, яке він може придумати – він підкорився рішенню більшості на РНБО (що знову ж таки повертає нас до того, що за період з 20 лютого по 27 березня він мінімум тричі міг схилити цю більшість на свій бік).

На цьому питання стенограми від 28 лютого 2014 р. можна закрити. І постає куди більш комплексне питання: а як узагалі було втрачено Крим, і чи можна було його відстояти?

Політична ситуація

Встановимо для початку часові рамки, в яких будемо проводити аналіз. З точки зору авторів "кримської операції" вона розпочалась 20 лютого 2014 р. і закінчилась 18 березня 2014 р. Саме цей період вказано на медалі, яка була затверджена 24 травня 2014 р. наказом міністра оборони РФ №60. Можна подовжити цей період до 27 березня 2014 р., дати так званого "референдуму", але якщо відстежувати реальний його початок – то це саме 18-20 лютого 2014 р. Цілком логічно в цьому місці поставити запитання: а чи не був розстріл Майдану акцією устрашення і прикриття, яка була покликана відволікти увагу від того, що відбувалось у Криму безпосередньо перед появою російських окупантів? Янукович в такому разі в розрахунок російським штабом не приймався – він уже був списаний як засвічений актив, і операція відбувалась так, ніби Майдан уже переміг.

Таким чином, засідання від 28 лютого нічого суттєвого не вирішувало, адже час уже було втрачено – на той час операція уже вийшла на запланований графік, і зупинити її можна було лише військовим способом або добре спланованою спецоперацією. При цьому покладатися на місцеві органи СБУ та МВС було неможливо. Масштаб інфільтрації українських правоохоронних органів можна оцінити, наприклад, за кількістю працівників прокуратури (144 чол. [13]), які зрадили присязі, суддів (50 чол., а згодом їх число виросло до 277 [14; 15]) та ГУ СБУ (471 чол. [16]). Зауважимо окремо, що інформація Наливайченка про масовий перехід військовослужбовців на бік Росії була цілком правдивою – вона потверджується по наведеним вище джерелам.

Протидіяти "кримській операції", таким чином, можна було, тільки опираючись на сили материкової України.

Ситуація ускладнювалась тим, що західні союзники України, насправді, не бажали зміни влади в ній. Для них легітимним керівництвом України був Янукович та його уряд, на чолі з Арбузовим, і всі зусилля західної дипломатії тоді були спрямовані не на допомогу Майдану, скільки для замирення ситуації і виходу на легітимні способи зміщення Януковича, в результаті чого повинен був утворитись "перехідний" уряд, який складався із представників обох сторін. Так, наприклад, 20 лютого 2014 р. глави МЗС Франції, Німеччини та Польщі оголосили про прийняття "дорожньої карти", яка передбачала поетапне досягення взаєморозуміння... протягом року [17].

Причому ця карта не передбачала відсторонення Януковича – а формування нового "технічного" уряду, прийняття нової Конституції (sic!) та президентські вибори в грудні 2014 року. Навіть після того, як була зафіксована точна цифра убитих на Майдані (що робить технічно неможливими будь-які "поліпшення довіри"), західні дипломати продовжували повторювати про конституційний договір та вибори. Більше того, мало хто пам’ятає уже, що 21 лютого 2014 р. було підписано угоду між Януковичем, Яценюком, Кличком та Тягнибоком [18], і завізована ця угода була головою МЗС Польщі Радославом Сікорським та Франком Штайнмайєром. Ця новина якось загубилась, тому що вночі того ж таки 21 лютого Янукович втік до Харкова.

Про якусь особливо-виключну позицію Європи в українському питанні говорити не можна: аналогічні методи "розв’язку кризи" світова дипломатія уже застосувала в Бірмі. Автор цих рядків на той час навіть окремо писав про те, що для України, ймовірно, готують саме "бірманський" варіант, де після жорстких протистоянь і перемоги опозиції до влади приходить змішаний уряд із представників диктатури та демократичної опозиції [19]. Більше того, судячи із випадково кинутих Радославом Сікорським слів [20], в Европі уже знали про початок "кримської операції", і що це є прелюдія до масштабної війни в Україні (пам’ятаєте його "ви всі помрете"?). А менше за все європейський істеблішмент хотів відкритої війни біля своїх кордонів.

З точки зору Европи, 22 лютого 2014 р., коли Верховна Рада скинула Януковича, Україна увійшла в стан напівлегітимності. З одного боку існують договори, підписані між Януковичем та опозицією, і з візами міжнародних дипломатів. З іншого, опозиція за фактом утечі Януковича та його оточення з України взяла всю владу в свої руки і претендувала на представництво всієї України. Крім того, світова спільнота продовжувала наполягати на конституційній реформі, новому "всеохопному" уряді та виборах [21]. У цей момент Росія розпочала інформаційну кампанію із дискредитації новообраного українського уряду, упираючи саме на оцю колізію легітимності. Вона відкликала свого посла Зурабова і зайнялась активізацією своєї агентури на Заході. Задача була проста: показати, що уряд Турчинова-Яценюка є нелегітимним, а отже, Україна є failed state, агресія проти якого необхідна для безпеки як Росії, так і Европи. Всі російські політичні заяви того часу били в одну точку – Верховна Рада нелегітимна, уряд нелегітимний, в. о. президента нелегітимний [22].

Отже, щоб організувати військову операцію, український уряд мав терміново легітимізуватись в очах світової спільноти, і вибори були не варіантом – просто не встигали. Інакше, оскільки в Криму російські військові були без розпізнавальних знаків, Україна попадає під формальне визначення громадянської війни. Ось чому Росія анексувала Крим таким дивним чином, застосувавши "зелених чоловічків". Їй необхідно було не стільки відірвати Крим, скільки виставити нашу країну "диким полем", яке негайно слід поставити під протекторат. Російський, власна річ. Війська для його встановлення уже були відмобілізовані і розгорнуті, чекали тільки сигналу.

Мінімальна легітимність українським урядом була отримана тільки 27 лютого 2014 р., коли Джей Карні від імені США оголосив, що не вважає Януковича президентом і підтримує рішення українського парламенту про утворення нового уряду [23]. Ось чому засідання РНБО було проведено саме 28 лютого, а не раніше, хоча на ВР АРК прапор повісили ще 25 лютого [24]. Тому що до хоча б одного офіційного визнання київської влади, всі її рішення будуть в кращому разі напівлегітимними, які можна виконувати, а можна не виконувати... як, до речі, і робив Юрій Ільїн [25], який просто відмовлявся визнавати Ігора Тенюха.

Разом із тим, коли новий український уряд був легітимізований, виникла наступна проблема. У визначення агресії світова спільнота тоді керувалась "правилом першого пострілу і першої смерті". Грубо кажучи, хто перший вистрелив – той і агресор. Саме виходячи із цього принципу був складений звіт Хейді Тальявіні в 2009 році стосовно Грузії, де, як відомо, "перший постріл" зробила Грузія [26].

Тому після того, як провалилась спроба виставити події в Криму громадянською війною, Росія вирішила зробити Україну агресором і окупантом. Власне, вона і зараз так діє. Мінські домовленості, якщо їх уважно проаналізувати, складено таким чином, щоб виставити Україну агресором, який має доводити світовій спільноті свої мирні наміри, виконуючи їх в односторонньому порядку і надаючи все більше і більше преференцій терористам, які там іменуються "представниками Східної України".

Мінімальна легітимність нової української влади означає в той же час відсутність союзників. Ніхто не буде підтримувати владу, яка чим-небудь не підкріплена. Визнання США та країн ЄС – це добре, але це не дає можливість розраховувати на союзницьку допомогу. Таким чином, перш ніж готувати військову операцію, необхідно було заручитись союзниками в світовому масштабі. А це відбулось тільки 10 квітня 2014 р., коли легітимність української влади офіційно потвердила ПАРЄ [27], і тим відкрила дорогу до створення проукраїнської антипутінської коаліції.

Окремо слід зауважити, що цю без перебільшення епохальну, дипломатичну битву для України виграли Андрій Дещиця та Юрій Сергеєв. Обидва були "чомусь" відсторонені від дипломатії після виборів 2014 і 2015 рр. відповідно.

Таким чином, якби в період "дивної війни" з 20 лютого по 27 березня 2014 р. Україна розпочала військову операцію проти кримських сепаратистів, вона залишалася б одна, без союзників, наодинці із агресором – який не просто хоче анексувати шматок території, а бажає собі всю Україну, аж по Збруч (як мінімум). При цьому Росія отримувала змогу різко схилити ЄС на свій бік, а враховуючи схильність європейської дипломатії до замирення диктаторів (як показала вже більш пізня історія) – з високою вірогідністю Європа б підтримала тоді саме Росію.

А із армією тоді було далеко не все гаразд, і брати участь в скільки-небудь військових операціях вона тоді не могла – попри всі "теоретичні" викладки, на які можна натрапити у вітчизняній пресі.

Військова ситуація

Перш за все слід розвіяти міф про те, що можна було "послати "Альфу" на захоплення ВР АРК". Загін спецпризначення "Альфа" тоді очолював такий собі полковник Володимир Човганюк, який організовував штурм Будинку профспілок на Майдані, і ймовірно є відповідальним за його підпал. Цей самий Човганюк так і залишався командиром "Альфи" станом на 28 лютого 2014 р., більше того, він залишався ним під час спроби штурму Слов’янська 24 квітня 2014 р. і... просто відмовився виконувати накази, як і весь його загін [28]. Дуже хочеться поставити запитання всім, хто теоретизує про застосування "Альфи" – чи вірить хтось із вас, що такий підрозділ міг сумлінно виконати наказ Турчинова в Криму? Навряд чи. Таким чином, "Альфа" була незастосовна. У кращому випадку вона б поділилась на патріотичну і проросійську частини вже під час виконання операції, і тоді точно "перший постріл" прозвучав би з українського боку. В гіршому ж "Альфа" по прибуттю в Крим просто перейшла б на бік противника.

Ситуація була насправді іще гіршою. 28 лютого 2014 р., саме в день засідання РНБО, Росія розпочала різко збільшувати свій військовий контингент в Криму [29; 30]. Враховуючи номінальну кількість військового гарнізону ЧФ РФ в 25 тис. чол. [31], можна приблизно оцінити, що ця цифра збільшилась мінімум у півтора-два рази і підсилена військовою технікою. Резервом слугував Південний військовий округ РФ, де в 2014 р. було зосереджено угруповання чисельністю 73 тис. чол., з яких 12 тис. чол. були польовими військами [32]. Отже, оцінка в принципі правильна, й орієнтовна чисельність російських військ в Криму зросла на 12-18 тис. чол., з яких 6 тис. чол. становили війська спецпризначення [33].

Таким чином, "Альфа" на той момент навіть за умови стовідсоткової лояльності, завдання не вирішувала. Необхідне було миттєве саме військове втручання або різка реакція світової спільноти.

Для військового втручання необхідно мати принаймні паритет за живою силою й технікою. Згідно із довідкою генерала Тенюха, станом на 11 березня 2014 р. загальна чисельність ЗСУ становила 41 тис. чол., з яких реально боєздатними були лише 6 тис. чол., а потенційно – 20 тис. чол. [33]. Логістика їх постачання також була зруйнована, згадайте, яку саме роль в армійських поставках на початку 2014 р. зіграли волонтери. В Криму вона була б практично неможлива.

Із військовою технікою все було набагато сумніше. Більша частина української військової техніки станом на 28 лютого 2014 р. була на консервації або в дуже поганому стані. Новітні зразки техніки зразу йшли на експорт, відповідно на озброєнні ЗСУ були тільки одиниці працездатної техніки. Ситуація була погана настільки, що на мінімальне технічне оснащення українська армія вийшла тільки в квітні 2014 р., і то завдяки волонтерам [34]. Ситуація ускладнювалась тим, що практично не було палива, і його необхідно було брати "в кредит" в олігархів – таких, як Ігор Коломойський [35].

Крім того, Крим представляє собою суперказан. Згідно із цією картою [36], російські війська були сконцентровані в глибині території Криму, а саме в Симферополі, Севастополі та біля Керчі. Це означає глибинну операцію (навіть враховуючи перекидання військ повітрям), і залишення беззахисним практично всього іншого кордону України. Грузинська ситуація була на кілька порядків кращою: там російські війська могли перекидати війська тільки через Рокський тунель. У нас же російські війська могли легко нанести удар як зі Сходу, так і з Півночі, блокувавши боєздатні українські війська біля Перекопа.

Можливо, саме цим керувалась Юлія Тимошенко, коли розпочала формування свого штабу [39], а потім і Руху опору [38], на той випадок, якщо дійсно доведеться воювати в умовах, коли боєздатні частини української армії блоковано. Потім, безумовно, це буде оголошено чистим піаром, але якщо проаналізувати кадровий склад цього штабу, то все там було більш ніж серйозно, туди входили такі серйозні люди як О. Галака, І. Кабаненко, М. Петрук та С. Руснак. Все це кадрові військові, чиє завдання – планування військових операцій.

Нам пощастило, і цей сценарій не відбувся – в тому числі завдяки героїзму українських військ у Криму і дипломатичним перемогам тодішнього МЗС.

Таким чином, як спеціальна, так військова операції в Криму була неможливі чисто технічно до середини квітня 2014 р., а якщо врахувати й авіацію – то і до червня (перший авіаудар – 16 червня 2014 р. [37]). А 6 тисяч боєздатного особового складу і практично нульова технічна оснащеність, станом на 28 лютого, робила українську армію практично беззахисною перед добре озброєним противником, і якби їх туди послали в лютому-березні – то це був би Іловайськ чи Дебальцеве, але із куди більш страшними наслідками для української державності.

Зразу окремо зауважимо, що на Сході ситуація була зовсім інша, і там дійсно можна було переламати ситуацію на нашу користь – але це тема окремого комплексного дослідження.

Короткий аналіз пропозицій Юлії Тимошенко

Ніякого секрету із своїх пропозицій, до речі, вона не робила. Все, що Тимошенко сказала 28 лютого на засіданні РНБО, вона ж повторила 1 березня 2014 р. у формі п’яти кроків [40]. Якщо уважно їх проаналізувати, видно, що вони переслідують три ключові мети:

– закріплення легітимності чинної української влади на світовому рівні;

– входження України в західний економічний простір, що автоматично зробить її суб’єктом світової безпеки;

– початок формування антипутінської коаліції.

Це не "благання", як поспішили заявити деякі блогери, а хороша стратегія, якою можна було скористатись, і на яку охоче б пішла світова спільнота, яка тоді знаходилась в стані розгубленості. Засідання в Києві чи в Криму дозволило б єврочиновникам бути безпосередньо біля подій, і це б суттєво вплинуло на їх рішення. Активність же України на дипломатичному фронті цілком могла пришвидшити процеси.

Власне, цей план і був реалізований, але не нами, а Заходом. На жаль, надто пізно для Криму – він на момент засідання ПАРЄ 10 квітня 2014 р., уже був анексований.

Висновки

Стенограма РНБО 28 лютого 2014 року, як ми бачимо, насправді не стільки дає відповіді, скільки ставить цілу купу запитань.

Наприклад, чому увага концентрується саме на цьому засіданні, а не на наступних. Чому так і не була проведена інвентаризація техніки збройних сил. Там були абсолютно кричущі випадки, коли працездатну військову техніку "орендували" темні особи. Про це, між іншим, дуже багато може розказати депутат від "Народного фронту" Тетяна Чорновіл, яка тоді вела розслідування про викрадення із ЗСУ аж 26 вертольотів [41], але чомусь до кінця не довела.

Або чому не був задіяний потенціал оборонних підприємств України, який, на секундочку, становив десятки, а може і сотні підприємств? Натомість техніку, як зазначалось вище, "піднімали" волонтери.

Або яким чином тема Криму зникла з дипломатичного дискурсу України? Або чому не був виставлений судовий рахунок за анексію? Або чому воєнний стан не було введено на території, де вже йде війна? Введення ВС у масштабі всієї країни дійсно спричинить катастрофу – це б убило і так благеньку економіку, але в Донецькій-то області вже нема чого вбивати, там уже реально воюють. І саме там воєнний стан треба було вводити з перших ознак добре фінансованої та організованої сецесії, і Тимошенко вимагала цього [42].

Так що, на жаль, необхідно констатувати, що єдиною метою оприлюднення цього звіту була спроба дискредитації Юлії Тимошенко, і перекладання вини за втрату Криму зі хворої голови на здорову.

Не втратити Крим тоді було неможливо. Але повернути його ніколи не пізно – а от із цим у нинішньої влади величезні проблеми, якщо вона гарячково шукає винних замість того, щоб шукати спосіб виправити те, що накоїла своїми "мирними ініціативами".

Використані джерела

[1] Стенограма засідання РНБО від 28 лютого 2014 р.
[2] Закон про РНБО
[3] Указ Президента про склад Ради національної безпеки і оборони України
[4] У Києві екстренно засідає РНБО
[5] РНБО оголошує часткову мобілізацію в Національну гвардію і Збройні сили України
[6] Олександр Турчинов: РНБО доручила Міноборони передислокувати українських військових із Криму
[7] ТУРЧИНОВ: РОСІЯ ПОЧАЛА АБХАЗЬКИЙ СЦЕНАРІЙ В КРИМУ
[8] Турчинов отказался бороться за Крым
[9] Турчинов рассказал, почему украинские военные не используют оружие в Крыму
[10] ТУРЧИНОВ ОЗВУЧИВ УЛЬТИМАТУМ САМОПРОГОЛОШЕНІЙ ВЛАДІ КРИМУ
[11] Украинские военные не дали отпор оккупантам в Крыму по приказу руководства
[12] Як медаль “За повернення Криму” перекреслила усю брехню Кремля
[13] За зраду Батьківщині в розшук оголошені 144 кримські прокурори
[14] Прокуратура вирішила повідомити про підозру ще 50 кримським суддям-зрадникам
[15] Кримські судді-зрадники будуть звільнені і заарештовані
[16] СБУ: за зраду в Криму звільнено 471 співробітника
[17] ЗМІ: Європа пропонує Януковичу новий уряд, Конституцію і вибори
[18] ТРИ ЛІДЕРИ ОПОЗИЦІЇ І ЯНУКОВИЧ ПІДПИСАЛИ УГОДУ
[19] https://www.facebook.com/ashnar.lynx/posts/428067177327945
[20] Сікорські, вмовляючи Раду Майдану, сказав, що інакше всі помруть
[21] Ештон сподівається, що українці поводитимуться відповідально - заява
[22] МЗС РФ думає, що в Раді революціонери "штампують закони"
[23] У Обами не вважають Януковича президентом
[24] На будівлі Верховної Ради Криму повісили прапор Росії
[25] Начальник Генштабу досі віддає "злочинні накази" – журналіст
[26] Доклад комиссии ЕС: войну начала Грузия
[27] Recent developments in Ukraine: threats to the functioning of democratic institutions
[28] Спецназ "Альфа" СБУ уклонился от антитеррористической операции в Славянске, - журналист
[29] Росія лякає БТРами у Сімферополі, Укртелеком у Криму відрізали
[30] У Криму сідають російські літаки, на Сімферополь йдуть БТРи
[31] Росія порушила угоду з Україною про кількість військових ЧФ РФ
[32] Для окупації Криму РФ використала війська, які під час Олімпіади перебували на Північному Кавказі
[33] В Криму перебувають 18 тис. російських військових – Міноборони
[34] Какие резервы еще не использовала Украина для вооружения техникой армии
[35] Армія "оцінила жест" Коломойського і заправиться у нього на 188 мільйонів
[36] СКЛАДЕНА КАРТА РОЗТАШУВАННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ РОСІЇ НА ТЕРИТОРІЇ КРИМУ
[37] Украинская авиация нанесла удар по базе ДНР в Горловке - СМИ
[38] Тимошенко створює народний рух опору
[39] Юлія Тимошенко: для зупинення агресії Росії потрібні екстраординарні рішення
[40] Тимошенко предложила пять шагов против агрессии России
[41] Украинская компания оставила АТО без 26 вертолетов – Чорновил
[42] Тимошенко закликала негайно ввести воєнний стан на Донбасі

 Повна версія


 ДО ТЕМИ:

 Facebook
 Коментарі