СТАТТІ, ПУБЛІКАЦІЇ, ЛЕКЦІЇ

 Всі публікації   Рубрики   “Думка українця”


Три висновки. Хто може прийти після Путіна?

30 липня 2021 р. | Автор/джерело: Павло Казарін, Радіо Свобода
 2690

У 2018 році на чергових перевиборах Путіна йому підібрали спаринг-партнера. Головним конкурентом беззмінного російського президента тоді став комуніст Павло Грудинін. Минуло три роки ‒ але навіть тепер Кремль, імовірно, не може пробачити йому його результат.

Президентські вибори в Росії мають мало спільного зі справжнім виборчим процесом. Усі знають заздалегідь, хто саме стане тріумфатором перегонів. Єдина інтрига зазвичай впирається в явку. Чим вона вища ‒ тим вища публічна легітимність чергового терміну Путіна. Але, окрім цього, є ще один важливий нюанс.

Кожні перевибори колишнього полковника КДБ перетворюються на референдум. Путін перемагає не абстрактних конкурентів ‒ він має перемогти альтернативні сценарії розвитку країни. Ця перемога символічна, але знакова, тому що підсумок виборів має цементувати беззмінність чинного глави держави.

У 2000 році росіянам пропонували голосувати проти регіонального сепаратизму. У 2004 році ‒ проти бідності. У 2012 році ‒ на тлі протестних мітингів на Болотній площі ‒ росіянам пропонували голосувати проти тих, кого влада оголосила «п’ятою колоною». А у 2018 році таких альтернатив було відразу дві.

Того року Кремль дозволив брати участь у президентських перегонах відразу двом знаковим кандидатам. Кожен з яких мав уособлювати ті можливі альтернативи, яким російський виборець мав сказати рішуче «ні».

Одним із претендентів була Ксенія Собчак. Дочка пітерського функціонера ‒ одного з символів постперебудовного десятиліття ‒ була призначена на роль символу всього «допутінського» й «безпутінського». Весь її публічний порядок денний мав уособлювати те, що було б з країною, якби не з’явився у Росії Володимир Володимирович. Мовляв, статус Криму переглянути, державну вертикаль ‒ послабити, соціал-дарвінізм ‒ впровадити.

Програш Собчак мав закріпити перемогу Путіна. Російські дев’яності в її особі мали програти путінському двадцятирічному правлінню. Собчак набрала мізерні півтора відсотка ‒ і своє завдання виконала. Але вона була не єдиною, кого адміністрація президента РФ пустила в той рік на вибори.

Другим новачком тих передвиборчих перегонів став комуніст Павло Грудинін. Директор радгоспу, успішний підприємець. Таке собі уособлення «червоного директора», міцного господарника та «почвенника». Він ідеально підходив на роль умовного російського «Олександра Лукашенка» ‒ не тільки схожістю біографій, але й загальним політичним типажем та риторикою.

Програш Грудиніна мав стати поразкою російського міфу про «міцного господарника», який зумів «зберегти народне добро» в державних руках і не віддав економіку у владу олігархам. Але раптово трапилося те, чого Кремль не планував. Рейтинг Грудиніна почав рости. Електорат Путіна став перетікати до кандидата від комуністів.

Грудинін не був західником, не критикував духовні скріпи й не пропонував повернути Крим Україні. Замість цього він пропонував націоналізувати стратегічні підприємства та припинити виведення капіталу. Але головне ‒ він обіцяв збільшити податки для багатих, знизити тарифи для бідних та обіцяв захищати обивателів від свавілля еліт.

Ймовірно, Кремль злякався. Підставний спаринг-партнер, завданням якого було тріумфально програти, раптово став проблемою. Грудиніна стали знищувати на всіх російських телеканалах. Але, незважаючи на це він все одно зміг фінішувати другим ‒ з результатом майже у 12%.

Відтоді минуло три роки, але, мабуть, Кремль досі не може пробачити Грудиніну свій власний переляк. За два місяці до виборів у Держдуму його викреслюють з федерального списку КПРФ. Він посідав там друге місце ‒ після Зюганова й перед космонавткою Світланою Савицькою. Його знімають через формальний привід, хоча реальна причина криється все в тій же травмі 2018 року. Коли його висунення змусило офіційну Москву добряче понервувати.

Три висновки

З усієї цієї ситуації можна зробити три висновки.

Перший. Розмови російських пропагандистів про те, що в Путіна немає конкурентів, нічого не варті. Конкуренти є ‒ і якщо Росія доживе до вільних виборів, думаю, вони цілком можуть перемогти.

Потрібно розуміти, що в російському суспільстві є серйозний антиелітарний запит. Двадцять років тому саме він допоміг Путіну очолити країну. У свої перші каденції російський президент демонстративно погрожував олігархам, захищав пенсіонерів і звільняв чиновників у прямому ефірі. Але тепер все змінилося. Вибудувана Путіним система працює не стільки в інтересах обивателя, скільки в інтересах все тих же еліт. Пересічний громадянин цього не може не відчувати, і тому Павло Грудинін у 2018 році зумів зібрати голоси. Тому що потрапив в амплуа захисника «низів» від «верхів».

Другий. Росія вагітна змінами. Люди втомилися від чиновницького свавілля й у них є запит на справедливість. Той, хто пообіцяє їм приструнити еліти, теоретично має шанс зібрати голоси.

Третій. Той, хто переможе Путіна, навряд чи буде вихідцем із ліберального табору. Немає сенсу чекати, що Росія піде з окупованих територій. Розмови про духовні скріпи та «один народ» нікуди не подінуться. Імперський вірус дуже сильний і без бою своїм місцем нікому не поступиться. А тому надії багатьох наших співгромадян на те, що відхід Путіна сам собою вирішить проблеми нашої країни, не мають нічого спільного з реальністю.

Путін не вічний. Тільки це нічого для України не змінює.

 Повна версія


 Facebook
 Коментарі